Коли націоналізм бере гору над Євангелієм
Проблема починається тоді, коли національна ідентичність стає важливішою категорією приналежності, ніж християнська.
У самій серцевині вислову «християнський націоналіст» криється докорінна суперечність.
Проблема не в тому, що християнин народився в певній країні, розмовляє її мовою, цінує її культуру чи має її громадянство. Жодна з цих речей сама по собі не суперечить слідуванню за Христом.
Проблема починається тоді, коли національна ідентичність стає важливішою категорією приналежності, ніж християнська.
Уявімо просту ситуацію.
Перед вами стоять двоє людей.
Один народився по той бік державного кордону. У нього інший паспорт, інша мова, інша національність.
Але він визнає Ісуса Христа, йде за Ним і вважає вас своїм братом.
Другий народився в тій самій країні, що й ви. У нього той самий паспорт, та сама мова, спільна національна історія; він вважає себе вашим співвітчизником.
Але він не йде за Христом.
Тепер поставте християнському націоналістові просте запитання:
Який із цих двох людей є більш по-справжньому «своїм»?
Якщо відповідь — брат у Христі, то національність поставлено нижче від християнського братерства.
Але якщо відповідь — співвітчизник лише тому, що ви ділите одну країну, тоді сталося щось значно серйозніше.
Категорії націоналізму взяли гору над категоріями Євангелія.
Новий Заповіт дає християнам інший народ
Новий Заповіт не вчить християн будувати свою головну ідентичність довкола політичної нації, в якій їм довелося народитися.
Петро каже християнам:
1 Петра 2:9«Але ви вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої.»
А потім каже ще важливіше:
1 Петра 2:10«Колись ненарод, а тепер народ Божий.»
Християнин став частиною нового народу.
Павло називає віруючих:
Ефесян 2:19«Отже, ви вже не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога.»
І каже:
Филип’ян 3:20«Життя ж наше на небі.»
Грецьке слово тут — politeuma: громадянство, суспільний устрій, місце, де людина має свій дім як громадянин.
Це не лише слова про те, що станеться після смерті.
Вони описують теперішню ідентичність християнина.
Учень Христа має земну національність, але національність не визначає його остаточного народу.
Він має земне громадянство, але земне громадянство не визначає його остаточного громадянства.
Він має батьківщину, в якій народився, але ця батьківщина не стає його остаточною батьківщиною лише тому, що він там народився.
Євангеліє знищує національний кордон як межу між Божим народом
Павло пише галатам:
Галатів 3:28«Нема юдея, ні грека… бо всі ви один у Христі Ісусі.»
Зверніть увагу, чого Павло не каже.
Він не каже, що юдеї й греки мають відмовитися від різних культур, мов чи земних ідентичностей.
Він каже, що ці відмінності більше не визначають їхнього становища у Христі.
Юдей не має вищої духовної спорідненості з іншим віруючим лише тому, що народився юдеєм.
Грек не стає духовно нижчим тому, що народився греком.
Чому?
Тому що Христос створив народ, чия визначальна ознака вже не етнічність.
Той самий принцип стосується кожного наступного національного поділу.
- Українець і американець.
- Американець і мексиканець.
- Росіянин і українець.
- Німець і поляк.
- Канадець і американець.
Ці відмінності можуть описувати земні обставини.
Вони не можуть визначати межі Христової сім’ї.
Це виявляє докорінне перевертання
Євангеліє встановлює цілком інший лад приналежності:
Христос перший.
Його народ — як сім’я.
Усе людство — як ближній.
Націоналізм перевертає другу категорію:
Нація перша.
Нація — як сім’я.
Усі інші — чужі.
І коли націоналізм стає християнським націоналізмом, небезпека не в тому, що християнство стає надто християнським.
Небезпека в тому, що християнську мову прикріплюють до системи, чия головна категорія приналежності — щось інше, ніж Христос.
Отже, питання не в тому:
«Чи може християнин любити свою країну?»
Звісно, може.
Важливіше питання:
«Що робить когось моїм?»
Якщо відповідь — Христос, тоді християнин в іншій країні може бути мені ближчим, ніж невіруючий, що стоїть поруч.
Якщо відповідь — національність, тоді чужий, який відкидає Христа, може стати «своїм», а брат, який іде за Христом, лишається «чужинцем».
Саме тут націоналізм починає суперничати з Євангелієм.
«Але Павло був юдеєм»
Хтось може заперечити:
«Але Павло називав себе ізраїльтянином.»
Звісно.
Павло міг говорити про своє походження, етнічність і земне тло.
Але зверніть увагу, що Павло робить із цими відмінностями.
Те, що колись уважав підставою для впевненості, він уважає втратою ради пізнання Христа (Филип’ян 3:7–8).
Його етнічна ідентичність не зникла з історії.
Вона просто перестала бути остаточним джерелом праведності, приналежності й похвали.
Ось різниця між мати ідентичність і робити цю ідентичність верховною.
Християнин може сказати:
«Я народився американцем.»
Не кажучи:
«Американці — мій народ в остаточному сенсі.»
Він може сказати:
«Україна — край, де я народився.»
Не кажучи:
«Україна — мій завітний народ.»
Він може любити людей довкола себе, не роблячи спільної національності межею найглибшої вірності.
Брата християнина не визначає кордон
Є щось глибоко дивне в тому, щоб дозволяти політичній межі вирішувати, чи інша людина є «зі своїх».
Уявіть двох християн по різні боки кордону.
Ніщо в їхніх стосунках із Христом не змінюється, коли кордон перетнуто.
А проте націоналізм може створити поняттєву трансформацію:
До кордону:
брат.
Після кордону:
чужинець.
Євангеліє так не працює.
Христове царство не зупиняється на митниці.
Дім Божий не кінчається там, де починається державний кордон.
Кров Христа не визнає паспортів.
І заповідь любити братів і сестер не містить національного винятку.
Отже, справжнє питання — це питання вірності
Християнин може мати національність.
Християнин може брати участь у громадському житті.
Християнин може служити своїм ближнім.
Християнин може цінувати історію й культуру своєї країни.
Християнин навіть може мати законні причини віддавати перевагу одному політичному устрою перед іншим.
Ніщо з цього не встановлює християнського націоналізму.
Вирішальне питання:
Що визначає «нас»?
Якщо «ми» зрештою означає:
людей, народжених на цій території,
тоді національність стала фундаментальною категорією ідентичності.
Якщо «ми» означає:
людей, які належать Христові,
тоді національність підпорядковано Євангелію.
І саме тому вислів «християнський націоналіст» заслуговує на серйозний розгляд.
Він з’єднує два поняття, які тягнуть у принципово різні боки.
Християнство каже:
«У Христі ви одно.»
Націоналізм каже:
«Ми одно, бо належимо цій нації.»
Християнство робить Христа основою народу.
Націоналізм робить націю основою народу.
Вони можуть співіснувати лише доти, доки нація лишається вторинною.
Щойно нація стає визначальною відповіддю на питання «Хто мій народ?», націоналізм перестає бути лише земною ідентичністю.
Він починає займати територію, яка належить Євангелію.
І в цьому справжня проблема християнського націоналізму.
Не в тому, що християнам заборонено мати нації.
А в тому, що жодна нація не має права стати народом християнина замість того народу, якого Христос придбав Собі.
Якщо один християнин готовий уважати іншого християнина чужинцем тому, що вони народилися по різні боки державного кордону, і водночас уважати невіруючого «своїм» тому, що вони ділять один паспорт, тоді варто зупинитися й поставити дуже незручне питання:
Хто насправді визначив його народ — Євангеліє чи нація?